Дмитро Степанович Бортнянський

Дмитрий Степанович Бортнянский

Дмитрий Степанович Бортнянский

Другу половину XVIII століття недарма називають дослідники “золотим століттям” української музики. Адже тут поруч з корифеями – Березовським, Бортнянським, Веделем – працювали десятки талановитих композиторів і співаків, виконавців і теоретиків. Але ніхто з них не отримав такої гучної, тривалої і заслуженої слави, як Дмитро Бортнянський, ніхто не став таким “улюбленцем долі”, чиї численні твори звучали і в храмах, і в аристократичних салонах, і з нагоди державних свят. Бортнянський справедливо вважається одним з найвидатніших композиторів України, гордістю і славою вітчизняної культури, якого знають не тільки на батьківщині, але і в усьому світі.

Дмитро Степанович Бортнянський – український композитор, диригент, один із засновників класичної музичної традиції, видатний майстер хорової духовної музики, фортепіанних сонат і камерно-інструментальних творів, автор шести опер, Херувимських і причетних творів.

Народився 26 (28) жовтня 1751 року в Глухові, Чернігівської губернії, навчався в знаменитій глухівської музичній школі. У семирічному віці, завдяки виразному голосу, був прийнятий в Придворну співочу капелу в Санкт-Петербурзі. Як і більшість хористів цього колективу, поряд з церковним співом, він виконував також сольні партії в італійських операх, в 11-12-річному віці жіночі, пізніше чоловічі.

В 17 років Бортнянському, як особливо обдарованому музиканту, призначають стипендію, “пансіон”, і відправляють в Італію. Він їде до Венеції, де живе італійський композитор Бальтасар Галуппі, у якого він навчався в Петербурзі. Галуппі допомагає молодому музиканту продовжити професійне навчання, а щоб поглибити знання, Бортнянський виїжджає в інші великі культурні центри Італії – в Болонью (до падре Мартіні), в Рим та в Неаполь.

Італійський період (близько 10 років) був плідним у творчості композитора: він написав три опери на міфологічні сюжети ( “Креонт”, “Адкід”, “Квінт Фабій”), сонати, кантати, церковні твори. Ці опуси показують, як блискуча майстерність композиторської техніки провідної європейської школи з’єдналася з української лірикою пісень і романсів. У 1779 р. з Росії надходить лист з вимогою негайно повернутися до Петербурга. На шляху до Петербурга на короткий час він затримується в іншому музичному центрі Європи, Відні, де зав’язує знайомство з італійським композитором А. Сальєрі.

У Росії його, як і будь-якого художника “незакордонного походження”, не допускають до “великого двору” імператриці Катерини II, бо більш прихильно ставилися до іноземних співаків і музикантів. Бортнянського відсилають на “малий” двір, тобто двір намісника престолу великого князя Павла, в його маєток Павловськ. Сам майбутній імператор Павло I мало що розумів в мистецтві, він був захоплений військовою муштрою. Зате його дружина, Марія Федорівна, мала тонкий художній смак, любила музику, особливо оперу і романси, добре грала на фортепіано. Для неї Бортнянський написав три опери у французькому стилі  (“Сокіл”, “Син-суперник”, “Свято сеньйора”), збірник романсів і пісень на французькі вірші, вісім клавірних сонат і ансамблі для різного складу інструментів. Серед них варто згадати першу в українській музиці Концертну симфонію для семи інструментів. Однак, якими б високими не були його досягнення в світській музиці, найвидатніші свої твори він написав у жанрі духовного хорового концерту.

У 1796 р, після смерті Катерини II і сходження на престол Павла I, за клопотанням нової імператриці Марії Федорівни Бортнянський стає директором Придворної співочої капели. На той час він уже мав досвід написання духовних концертів, однак кращі з них написані саме за час перебування Бортнянського на посаді директора капели. Всього він залишив 35 хорових концертів і 10 концертів для двох хорів. Більшість з них створені на тексти з Псалтиря, і лише два для найбільших свят церковного календаря – Різдва і Великодня. Мелодика концертів, пов’язана з українськими обрядовими, ліричними, побутовими, жартівливо-танцювальними піснями, виділяє композитора з середовища музикантів того часу.

Завідуючи капелою, Бортнянський довів якість хорового виконання до досконалості. Звуками його творів наповнювалися храми і аристократичні салони. Твори хорової духовної музики, фортепіанні сонати видатного майстра звучали і з нагоди державних свят.

В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, в яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композитор зміг видати лише кілька своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, складені і знову виправлені Дмитром Бортнянським».

Композитор помер в 1825 році в Петербурзі під звуки свого концерту «Всує прискорбна єси душе моя», який був виконаний капелою в його квартирі. Після смерті Бортнянського його духовні концерти, як невідповідні новим правилам богослужіння в російській православній церкві, були вилучені з церковної практики. Лише нечисленні виконавці хорової музики включали їх до свого репертуару. Повне зібрання його творів в 10 томах вийшло в 1882 році під редакцією Петра Ілліча Чайковського.